“ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ЗАМОРЕНИМ ГОЛОДОМ”
На столі - розламана хлібина,свіча, , пшениця , перев’язана чорною стрічкою, "Чорна книга України".
(Вірш « Я ще не вмер»)
Лунає пісня Ніни Мавієнко « Панахида»
Одягнуті у темний одяг із запаленими свічками на сцену виходять з двох боків учасники, стають "журавлиним ключем ").
Юнак
Відлунює знову роками. -
Я зітхну. Запалю обгорілу свічу.
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам’яної гори.
надійшли. Придивляюсь: “Вкраїна. Двадцяте століття”.
І не рік, а криваве клеймо: “Тридцять три”.
Дівчина. “...1932-1933 рр. в Україні був великий голод. Не було ні війни, ні посухи. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки безневинних людей зійшло у могилу - старих і молодих, дітей, і ще ненароджених - у лонах матерів”.
До книги буття українського народу, якщо така книга колись буде написана, це епіграф до книги “Голод - 33” письменника В. Маняка та журналістки Л. Коваленко, які загинули в автокатастрофі, та книга побачила світ. У ній спогади, спогади...
Дівчина. Анастасія Кучерук, жителька с. Судачівка, Житомирської області пригадує: “На світі весна, а над селом нависла чорна хмара: діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах, ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт, голова велика, похилена лицем до землі, лиця майже нема, самі зуби зверху. Сидить дитина і чогось гойдається всім тілом: назад, вперед. Скільки сидить, стільки й гойдається. І безконечно одне і теж напівголосом: “їсти, їсти, їсти...”
Юнак. Петро Соловищук з села Луки на Вінниччині: “Батько кладе на тачку моїх двох братів і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх до мами. Батько почав лопатою кидати землю в яму, а я - руками. Згодом помер і батько... І так від моєї родини – ні могили, ні хреста. Тільки імена”.
1-й читець.
Пекельні цифри і слова
У серце б’ють неначе молот.
Немов прокляття ожива
Рік 33-ій. Голод. Голод.
У люті сталінській страшній
Тінь смерті шастала по стінах.
Восьми мільйонів (Боже мій!)
Не долічилась Україна.
2-й читець. На багатих чорноземах України вмирали люди. Уже в листопаді місяці не було чого їсти. Почався голод. Великий. Страшний. Невблаганний. Пішов голод степами. Пішов. Перед ним дверей не зачинити, не зупинити ні плачем дітей, ні тужінням матерів. Він вповзав у хати, населяючи їх мерцями. Двері настіж. Мертво. Люди не плакали, вмирали мовчки. Хто лічив їх тоді? Скільки їх зникло з видноколу? Жили терпіли - і з життя пішли, терплячи.
3-й читець. Це було не стихійне лихо. В селах зібрали великий урожай хліба. Але весь хліб з колгоспів було наказано здати і вивезти. Вивезли навіть той, що залишився на насіння. Потім почали забирати хліб і у селян. Коли хліб було відібрано, відбирали все, що можна було їсти.
4-й читець. По селах ходили спеціальні бригади із своїх же селян і забирали все, навіть у піч заглядали, дивилися, що господиня варила на обід. Перекидали навіть горщики з борщем. Ходила ця зграя селом, шукала, чи не заховав господар десь хліб у хліві чи на городі. (Розповідь вчителя про голод).
5-й читець. Люди з’їли все ще до Нового року. Різдво було голодним. Вижили ті, у кого хтось працював в місті. Там видавали пайок, хоч він бідненьким. У селах Східної України вимирали цілі села., славні козацькі родини. Люди були доведені до відчаю. Пухли від голоду і божеволіли. Їли полову, парили солому.
6-й читець. Осиротіло багато областей України. За нездачу хліба судили і висилали до Сибіру. Уряд України звертався до Сталіна, щоб зменшили поставки хліба, доповідали про те, що люди масово помирають з голоду. Але відповідь була одна: “Який голод? Ніякого голоду у нас нема.”
7-й читець.
Село, як мертвий старець у струпах,
Собак поїли у жаху німому.
Ридає горе в білих вишняках,
І тягнуть шкапи дві гарбу знайому
Із трупами на звалище у яр.
8-й читець. Для тих людей, яким вдалося пережити осінь і зиму 1932 р., настала страшна весна 1933 року. Люди не пам’ятають, чи була того року весна, чи прилетіли до знайомих осель лелеки. Пам’ятають інше.
1-й читець.
В той рік заніміли зозулі,
Накувавши знедолений вік.
Наші ноги розпухлі узули
В кирзаки-різаки у той рік.
У той рік мати рідну дитину
Клала в яму, поклавши на бік,
Без труни, загорнувши в ряднину...
А на ранок - помер чоловік.
І невтому, трудягу старого
Без хреста повезли у той бік...
І кістьми забіліли дороги
За сто земель сибірських, сто рік.
2-й читець. Світ мав би розколотись навпіл, Сонце перестати світити, Земля перевернутися, від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля, не перевернулася. Вона обертається, як їй і належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Ми - єдині спадкоємці всього, що було.
3-й читець. У молитві “Отче наш” є 7 прохань, які людина просить у Бога. Одним із них є: “Хліб наш насущний дай нам сьогодні.”. Повірте, коли нічого їсти - найбільше хочеться хліба. Коли хліб є - людина про нього не думає. Їх хочеться чогось іншого: щось пізнати, щось прочитати, чогось навчитись. Тобто хліба духовного. Але коли немає хліба насущного - ніщо не миле.
Юнак.
Ні крихти в роті вже стільки діб,
Немов у гарячці я марив їжею.
І раптом - десь голосно:
“Свіжий хліб!
Кому, громадяни, хліба свіжого?”
Що кажете? Хліб?
Біля нашого дому!
А голос, мов дражнить,
Лунає на ганку...
І я задихаюсь, бо синя судома
Змією здавила мою горлянку.
Немов і справді змію скидати
Тягнусь до горла рукою кволою,
І раптом кричу в нестямі:
- Дайте! Ви чуєте? Дайте,
Бо я... збожеволію...
Хоч скибку, хоч крихту...
Тримався я стійко, та більше не можу,
13-ий тільки. І я ще нічого не розумію.
Ще вірю у Бога,
В дурні прикмети, і де мені знати,
Чи пухне від голоду вся планета,
Чи тільки моє журавлине село!
Вже з’їли усе ми, усе, що могли:
І всяке бадилля, і всяке лушпиння,
І навіть з повітря лелеку стягли.
Прости нас, лелеко. Ми, птахо, не винні...
І в нас порятунку немає іншого...
І раптом ... десь голосно: - Свіжий хліб!
Кому, громадяни, хліба свіжого!
Мені! Я благаю! Нехай і не свіжого!
Ні-ні, я не їсти - я... нюхати буду:
Понюхаю тільки - і знаю... я виживу.
4-й читець. За 8 місяців 1932-1933 рр. в Україні померло 7 млн. чоловік. А в цей час, коли гинули причорноморські села, з Одеського порту вивозили за кордон українську пшеницю. 8 березня 1933 р. на підході до Босфору сів на мілину пароплав “Харків”, який перевозив 8900 тонн зерна з Одеси до Лондона. Пароплав розламався навпіл, і майже 9 тис. тонн добірного зерна пішло на дно.
5-й читець.
Зерно у купах пріло під дощем;
Кудись, у безвість, в море, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш едем,
Немов витріскуючи золотим вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той блиск,
На горлі ж ми відчули смерті тиск.
Тоді дурні Грицьки та Опанаси
Вмирали, як у зливу комарі,
Тоді ж по селах їлось людське м’ясо,
І хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло вмерлої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В 20-м віці стали людожери.
6-й читець.
Напруживши останні рештки сил,
Викопували потай із могил,
Одежу з них, грабуючи, здирали.
Чи ж не складали падло до барил
І не витоплювали з мертвих сало?
Тоді по хліб до міста йшов селюк
І там вмирав, лягаючи на брук.
В той рік познищувано всі собаки
І повиловлювано всіх котів.
Та це пусте...
7-й читець. Як засвідчував М. Гоголь у “Вечорах на хуторі біля Диканьки”, навіть за кріпаччини колядники наколядовували повні мішки пирогів та шинки. І у тій же Диканьці парубки та дівчата, пухнучи від голоду та не втрачаючи гумору, співали частівки.
Популярними були приказки: “Нема хліба, нема солі, а до того ж іще й голі”, “Бог карає холодом, Сталін нищить голодом”, “Серп і молот – смерть с і голод” та інші.
8-й читець. Хліб був не за тридев’ять земель, а на території районів, де голод косив людей. Кукурудзу переробляли на технічні потреби. Заводи переганяли зерно на спирт. Хліб був, і люди бачили це. Голодною смертю вмирали біля токів, які пильно стерегли, або від кулі вартового.
Юнак. Із “Чорної книги України”: “За останній час зареєстровано кілька випадків людоїдства. Так у Білоцерківському районі у с. Богуславка гр. Авраменко зарізала і з’їла свою восьмирічну дочку. У Тетіївському районі гр. Березюк з’їла 10-річну дочку. У с. Скибинцях сім’я, що складається з трьох чоловік, забила і з’їла чужого хлопчика, а також частину трупа померлої матері. Колгоспник Олійник харчувався трупом померлої дружини, а колгоспниця Проценко з’їла труп 3-х річної дочки”.
1-й читець. Дітей підкидали у дитячі будинки. Страшні події відбувалися
Україні. Не можна без жаху читати все те, що описано про голодомор
1932-1933 рр. Це злочин, що за кількістю жертв неперевершений за всю
історію людства.
2-й читець. Плаче за своїми дітьми Україна-мати. Плаче і не може втішитись, бо їх немає. Підносить молитву церква Христова, щоб Господь упокоїв їхні душі праведні. У трагічні часи великий Кобзар був завжди зі своїм народом. До нього звертались люди як до свого захисника і в часи голодомору.
Встань, Тарасе, з домовини,
Глянь на горе України
Пухнуть люди, мруть, конають
Та Сталіна проклинають.
3-й читець. Злети у думці над Україною і зримо побачиш, жахаючись, що вона, як ніяка інша земля, густо вкрита могилами. Великими і малими, відомими і невідомими. Мусимо сказати, що Україна - то велика могила, в якої немає ні кінця, ні краю. Ніхто не спроможний виміряти її глибину, і копають нам її протягом століть чужі і свої. Копають і закопують нас мільйонами, серед них і 8 мільйонів заморених голодом. І серед них ті, які могли стати великими вченими, поетами, хліборобами, художниками і не стали ними. Тож хай їм земля буде пухом, а пам’ять про них залишиться серед живих.
Юнак. Тож пом’янімо хоч сьогодні, із запізненням у багато років, тих великомучеників нашої тяжкої історії - мільйони українських селян – жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору хвилиною мовчання і помолимось за їхні невинні душі.
4-й читець. Чому так жорстоко нас нищили? Про це можна дізнатись зі слів
Л. Троцького: “В українському селянинові прокинувся дух запорізьких козаків, який кипить і нуртує, як грізний Дніпро на своїх порогах.”
Ось чого вони боялися! Невмирущого і грізного духа нашої свободи. Тому-то і нищилась інтелігенція, золотосяйні собори, культура, історія.
Біля 3 мільйонів українців вислано до Сибіру, біля 8 мільйонів померло від
голоду. Зруйновано давню хліборобську культуру, одну з найсамобутніших культур світу.
5-й читець. Згадаймо мужніх і прекрасних людей - англійця Джеймса Мейса - голову конгресового комітету по розслідуванню голоду в Україні, американця Роберта Конквеста, автора книг “Великий терор” і “Жива скорбота”. Він ще у ті роки не захотів брехати і сказав світові про те страшне винищення. Про голод говорили за кордоном, а ми - мовчали.
6-й читець. Ми, нині сущі, повинні попросити прощення у 12-ти мільйонів наших людей - у дитинчат, які сиділи біля мертвих матерів, у матерів, які журно дивилися на мертвих дітей, не маючи сил плакати, у наречених, у ненароджених дітей, в українських господарів-хліборобів по-дикунськи похованих, не оплаканих. їм не давали спокою навіть мертвим. На місцях їхніх поховань ставили ферми, танцювальні майданчики.
О, як же ти не вмерла, Україно,
Бо скільки ж то зловісницька мета
Звела людей, приречених безвинно, -
Й ніхто за це ні в кого не спитав.
Чому, чому, чому, чому)
Гонили правду у тюрму?
Чому від голоду вмирали?
Чому церкви поруйнували?
Чому так знищили багато?
Чому не судять винуватих?
Хвилина мовчання
Звучить пісня « Свіча» О.Білозір
Вірщ « Я утверджуюсь»
