Час  і   досі   не згоїв рани

(Урочиста  лінійка ,присв'ячена пам'яті  воїнам- інтернаціоналістам, які загинули  в афганській війні.)

Ведучий. Далекий грудень 1979 року... Далека та чужа країна Афганістан ...     

Безглузда війна … Скільки смертей, скільки горя за 10 років. Проте ця безглуздість не применшує героїзму наших воїнів там, в афганському пеклі. Ніхто та ніщо не має бути забутим, аби не забути – треба пам’ятати, а щоб пам’ятати – треба знати.

Війна. Чужа. Нежданна. Непотрібна.

Геройство. Біль. Дочасна сивина.

Прокляття чаша випита до дна.

Жорстока тиша. Вибухоподібна

Війна. Війна. Війна.

(Звучить пісня про Афганістан).

Учитель. Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять тих, хто поліг у афганських ущелинах, та поклонитися тим, хто прийшов із війни живим, хоча із пораненою душею. Молоді люди йшли туди не за орденами й медалями – вони свято вірили, що виконують інтернаціональний обов’язок.

 Ведучий. Афганська війна …, брудна, неоголошена … Та хіба війни бувають чистими? Будь-яка несе смерть, каліцтво, вдягає в жалобу тисячі сердець, материнських сердець. У війни холодні очі, у війни свій рахунок, своя безжальна арифметика.

Учень.

Очі туманить ядуча сльоза

Очі туманить ядуча сльоза,

руки скувала утома,

Палить їй душу афганська гроза-

Син не вернувся додому.

В неї він був ясночолий, як світ,

сонячно так усміхався,

Ще й 20 не було йому літ…

Юним на вік і зостався.

Ясеночки! Синочки! Сини!

Колосочки вкраїнського поля,

Скільки вас не вернулось з війни?

Скільки гибіє ще у неволі?

Ведучий.  15 лютого минає 25 років  із дня закінчення війни в Афганістані. Але ця війна назавжди залишиться болем у серцях нашого народу .

Ведучий.  160 тисячам наших земляків судилося пройти це жорстоке випробування, 3383 із них повернулися додому в цинкових трунах. Ми маємо знати про страшні події безглуздої афганської війни і пам’ятати , що серед нас живуть люди, які в 20, 30 років стали свідками та учасниками воєнних подій. І ми маємо пишатися їхньою мужністю, героїзмом, подвигом. Учасниками бойових дій в Афганістані були і наші воїни-односельці.

Ведучий.  Тисячі наших хлопців загинули в боях і померли від  ран, контузій, травм і хвороб, пропали безвісти.

   Сивіли від горя батьки й матері, ховаючи своїх дітей, сиротіли діти, вдовами ставали жінки в мирний час.

    У скількох сімей у траурному обрамлені зберігаються фотографії синів! Одну нагороду заробили вони за проявлену мужність і героїзм –право бути похованим на рідній землі.

       Ховали інтернаціоналіста

Ховали інтернаціоналіста ,

Блищала глухо цинкова труна,

Нестерпно пахло тополиним листом

І плач дівочий танув, як струна.

Руда земля розвернулась чорнорото.

Чекає хижо мовчки на своє,

А мати на колінах у болоті обмацує труну:

« Чи ж там він є?!!»

Стоять, відводять очі в бік солдати

І шепотить сержантик ледве чуть:

« Не велено … Не можна відкривати …

Не велено…»

Уже струмки течуть,

Уже весна така глибока, рання .

У чора вже летіли журавлі.

Таке врочисте вийшло поховання:

Школярики стоять ,учителі.

А голосок дівочий квилить, квилить,

Соромиться кричати на весь світ…

Кого клясти, кого назвати винним?

І що твій світ? Хіба він дасть отвіт?

На хрест сусідній похилився тато,

Похлюпилися братики малі –

В селі ховали воїна – солдата,

У мирному вкраїнському селі.

(Звучить пісня про Афганістан).

Ведучий.  Потрапивши  на палаючу Афганську землю,  мужні воїни – інтернаціоналісти всім серцем прийняли її біль, як свій, і до останнього подиху захищали її інтереси  її багатостраждального народу.

Ведучий.   В ім’я волелюбного афганського народу, ім’я миру, братерства на землі, вони, не вагаючись, готові були віддати найдорожче – життя . Багатьом із них ніколи уже не повернутися до рідної хати, не побачити ні рідніх, ні неба, ні гарної землі. Вони полягли навіки:  кого поховали товариші, хто пошматований розлетівся в прах на гігантських фугасах. І тільки гнівний його дим понесли над землею східні вітри.

 Ніхто не забутий,

На попіл ніхто не згорів…

Солдатські портрети

На вишитих крилах пливуть.

І доки є пам’ять людей

І живуть матері,

Доти й сини,

                  що спіткнулись об кулі, - живуть.

Ведучий.  Летіли в Україну « чорні тюльпани» з цинковими гробами. Україна втратила близько 4000 молодих хлопців, 6000 стали інвалідами, ще 72 чоловіка залишилося в полоні або пропали безвісті.

Ведуча. На знак вшанування світлої пам’яті тих, хто віддав своє життя, увійшовши в безсмертя,  схилімо голови і вшануймо їх хвилиною мовчання .

(Хронометр відбиває хвилину).

( Учень читає вірш « Поставте скибку хліба на стакан»).

Поставте скибку хліба на стакан

І голову схиліть в скорботі  вічній

За тих, кого убив Афганістан,

Чиї він душі ранив і скалічив.

Ведучий. Падали хлопці на чужій землі, а в них на м’яких долонях такі довгі і прекрасні… Разом із ними пішло в небуття  чиєсь щастя. Разом із ними загинули їхні ненародженні діти. Але вони живуть у пам’яті бойових друзів, продовжують усміхатись зі сторінок солдатських альбомів. Вони вічно живуть у зболених, згорьованих, люблячих, палких материнських серцях.

Ведучий. 12 тисяч залишилися інвалідами, понад 100 тисяч живуть і житимуть з невиліковними хворобами, 86 українських юнаків – у полоні, більшість з яких за плином часу можна вважати такими, що пропали безвісти.

Ведучий. Війна! Коли чуєш це слово, відразу уявляєш щось велике і дуже страшне. Це не тільки бої, героїзм і подвиг. Це важкі людські страждання, нелюдські випробування. Це смерть багатьох людей. Війна – горе не однієї людини, а цілого народу.

Хто ж відповість?

Як захлинався бій останній

І  ущухав вогонь атак

Упав юнак в Афганістані –

Двадцятирічний мій земляк.

Упав, з очей спадали зорі,

Темніла неба пелена…

О, Боже мій, що тільки творить

Людьми придумана війна!

Війна в наш дім проникла тихо,

Згасивши тисячі життів

І залишили біль і лихо

Печалі вдів і матерів.

Хто ж відповість за юні долі

У крові викупаний стяг?

Коли і як прмспати болі

В людських зневірених серцях…

А, може, скажуть кладовища

Устами жалібних троянд,

Чом дев’ять літ там юність нищив

Для нас чужий Афганістан.

Ведучий. Час і досі не загоїв рану – цей одвічний біль Афганістану. Чи мало літ минуло відтоді, як вивели з Афганістану війська, але рани цієї війни як вивели з Афганістану війська, але рани цієї війни  кровоточать й досі . Не можуть матері забути загиблих та покалічених синів, а дружини й діти – своїх чоловіків і батьків.

Ведучий. Усі вони любили життя , любили своїх батьків, своє місто, село . Були вірними друзями, жили щасливо і мріяли про майбутнє. Та всім судилося повернутися до рідних домівок.

Ведучий.

Старенька мати йде до свого сина,

Гранітні плити плачуть під ногами,

Стукоче серце в грудях, ниє спина:

Синочку, рідний, йди в обійми мами.

Тече сльоза і падає на плечі

Із стелі очі дивляться хлоп’ячі ,

Їм тільки жити, жити і творити,

Вони ж навіки залишаються дитячі.

Ведучий. Війна закінчилася. Багато молодих воїнів – інтернаціоналістів були нагороджені  орденами і медалями , є життя, а для загиблих пам’ять.

Ведучий. Ми не повинні забувати жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, а ними розпоряджався хтось інший.

Ведучий. Вище підіймайте стяг Пам’яті! Щоб ніхто в світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втрачали найдорожчих людей, забув, як чекали першого дня без війни .

Ведучий.

Скільки років щасливої тиші ,

Та вривається голос в ефір,

Що благає. Нагадує. Кличе:

Захистіть, збережіть, люди мир!

Ведучий.

Кожен день, кожен час пам’ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте,

Збережіть для нащадків життя!